208 років тому, 9 березня 1814 року, народився великий український поет – Тарас Григорович Шевченко. Поезія Кобзаря актуальна в будь-який час, проте зараз, коли Росія напала на Україну та розпочала повномасштабну війну, Шевченка цитують буквально всі.
У віршах великого пророка відчувається ненависть до москалів і любов до своєї рідної України. З нагоди річниці дня народження Тараса Шевченка ми пропонуємо онлайн-інформаційну листівку «Тарас Шевченко про Україну та москалів».
Свою Україну любіть.
Любіть її… во врем ‘я люте,
В остатню, тяжкую мінуту
За неї Господа моліть.
У Радянській Україні, фактично, москалі не могли дати собі ради з двома явищами: Богом і Шевченком. З огляду на людське відношення до обох і наслідки які могли бути, влада не могли просто зліквідувати чи заборонити Бога і Шевченка. З Богом вони вдалися до ліквідації Української Автокефальної Православної Церкви і Української Греко Католицької Церкви та арештами їх ієрархів та провідного духовенства, а на їх місце поставили державну потвору- Російську Православну Церкву Московського Патріархату, щоби дати людям бодай враження якогось релігійного життя.
З Шевченком зробили таке: фактично “Кобзар” друкувався майже повністю, або без: “Якби то ти Богдане п’яний”, а від 1974р.до 1981р. дозволили видавати Кобзар, але без таких віршів: “Розрита Могила”, “Чигрине”, “Великий Льох”, “Іржавець”, “Якби то ти, Богдане п’яний”. 1982 року надруковано повний текст Кобзаря без однієї тільки поезії. “Якби то ти, Богдане п’яний”.
З тих цензурованих творів у “Розритій могилі” (1843р.) поет пише про свій біль і виносить претензії до Гетьмана Богдана Хмельницького:
“Ой Богдане!
Нерозумний сину!…
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває…”
Подібно і в поемі “Чигрине” (1844). Чигирин був столицею Козацької держави Богдана Хмельницького:
“Чигрине, Чигрине,
Все на світі гине,
І святая твоя слава,
Як пилина, лине…
Ввесь біль і гнів поет скеровує на нещасного Богдана. Це являється скрізь. Переяслав, Гетьман Богдан, Цар Петро, Цариця Катерина є центральними мотивами “Великого льоху” та його епілогу “Суботів” (1845р.) Три душі, яких до раю не пускають.
Одна переступила дорогу гетьману Богдану коли він їхав у Переяслав:
“Вранці-рано, в пилипівку,
Якраз у неділю,
Побігла я за водою…
Дивлюсь – гетьман з старшиною.
Я води набрала
Та вповні шлях і перейшла;
А того й не знала,
Що він їхав в Переяслав
Москві присягати!…”
Поема-оповідання про трьох душ, про Богдана, про Петра і Катерину кінчається епілогом який змальовує трагічні наслідки Переяслава, які поет сприймає дуже болюче:
“Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церква Богданова.
Там то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали…”
Період тяжкого поневолення України за царя Петра та пізніше цариці Катерини, поет описує у багатьох поемах, між іншим також в поемі “Іржавець” (1847р.):
Але найбільш цензурований москалями твір поета написаний на присмерку життя в 1859р. таки в Переяславі:
Ми бачимо Москва, Московщина, москалі. Повстає питання чи користується поет назвами Росія, росіяни у відношенню до північного сусіда-агресора тобто назвою з походження Русі? Артист-режисер, постановник творчості поета, Іван Бернацький відповів мені: “Я не зустрічав”. Мій аналіз — поет не визнає узурпації назви Русь та її спотворення, як не визнає московські претензії до Київської Русі. Немає Росії, нема росіян. Натомість всюди являється у творчості поета Москва, Московщина, москалі. Мабуть для підкреслення того, що немає споріднення між українцями та москалями поет пише: “А до того – Московщина, Кругом чужі люде…” (“До Основ’яненка” 1839р., С-Петербург). Москва чужа, москалі не брати, а гнобителі.
П’ять років пізніше у поемі “Сон”(1844р., С-Петербург) поет пізнавши москалів аналізує психологічно московську вдачу, описує людські характери взагалі і між ними змальовує москаля:
“У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни.
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину. “
Чимало у поета уособлює власні особисті переживання. Він навіть бачить у собі москаля бо його взяли у солдати. Він старається знайти щось доброго в особі москаля Максима у поезії “Москалева криниця” (1847р. і 1857р.) написаного чи зредагованого бодай два рази з 10 літнім проміжком часу. Відомий Шевченкознавець професор літератури Григорій Грабович пояснює:
“Передусім треба врахувати , що в українській мові і в побуті у ХІХ ст. слово “москаль” визначає не лиш росіян, а і солдатів (тої же російської армії до якої також брали українців); в сільському побуті (про який йдеться також Шевченкові у його поезії “Москалева криниця” , і у версії 1847р., і у версії з 1857р.) це друге значення навіть домінує: ідеться про українців (своїх) яких беруть у російську армію і вони стають (бодай подекуди) “чужими”. Ідеться тут також, звісно, про русифікацію, яку ця насильна служба несе;..Образ Максима у “Москалеві криниці” є однією із його символічних автопроєкцій — і не диво, що ця постать передусім несе добро.”
Такі фактично бажання і мабуть ілюзії поета до тих українців, які стали “москалями”, хоч інколи не з власної вини.
Протягом своєї творчості поет описує своє життя перебування в більшості поза Україною — у солдатах, на засланню, де кругом москалі і пише про це, що його найбільше болить, наша історія і його оточення.
В “Невольнику”, написаного вперше у 1845р., а закінченого майже на присмерку життя 1859р., поет пише як знищили москалі його народ:
“Як Січ руйнували ,
Як москалі срібло, золото
І свічі забрали
У Покрові; як козаки
Вночі утікали
І на тихому Дунаю
Новим кошем стали;
Як цариця по Києву
З Нечосом ходила…
І Межигорського Спаса
Вночі запалила.
І по Дніпру у золотій
Галері гуляла,
На пожар той поглядала.
Нишком усміхалась.
І як степи запорозькі
Тоді поділили
І панам на Україні
Люд закріпостили.”
Шевченківський “Кобзар” відкривається словами “Реве та стогне Дніпр широкий” (“Причинна” 1837р. С-Петербург). Прах поета знаходиться в його Черкаській області, у Каневі, звідки поет бачить, мабуть, цілу Україну, включно із братом, як він писав, Дніпром, чує як він, Дніпро, реве та стогне. Поет сильніший чим Дніпрові пороги. З верху Чернечої гори поет навіть сьогодні та на довгі роки немов сторож перед ворогами України, а зокрема перед москалями. Ми всі йдемо з дитинства до Тараса і для усіх “Реве та стогне Дніпр широкий”, щоб розбудити тих хто спить.
Дніпро розбуджує, а поет подає урок ровесникам, дітям і нащадкам в поемі “Катерина”, (1838р. С-Петербуг), тобто майже з самого початку писемної творчості, що таке саме актуальне сьогодні як було за Шевченка і, на жаль, мабуть буде актуальним на довгі роки. В особі москаля – солдата царської армії, поет уособлює всіх москалів-ворогів України. Україну уособлює українська дівчина Катерина:
“Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі - чужі люде,
Роблять лихо з Вами.”
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
Ось де, люде, наша слава,
Слава України!
Інформація з інтернет-ресурсів.
Немає коментарів:
Дописати коментар